Аналітика
Витяг з публікації ICRC "International humanitarian law: answers to your questions".
Право на війну (Jus ad bellum) стосується загальних умов, за яких держави мають право розв’язати війну або використовувати збройні сили. Заборона застосування сили між державами та винятки з неї (самозахист та дозвіл ООН на використання сили), що встановлені Статутом ООН 1945 року, є ключовими компонентами jus ad bellum.
Право війни (Jus in bello) регулює поведінку сторін вже існуючого збройного конфлікту. Міжнародне гуманітарне право (International Humanitarian Law, або IHL), є синонімом jus in bello; воно спрямоване на мінімізацію страждань у збройних конфліктах, особливо шляхом захисту і надання допомоги всім жертвам збройного конфлікту, наскільки це можливо.
IHLпоширюється на тих, хто бере участь у бойових діях, незалежно від причин конфлікту або виправданості причин їх протистояння. В іншому випадку, застосування закону було б неможливим, оскільки кожна сторона оголосила б себе жертвою агресії. Більше того, IHL призначене для захисту жертв збройного конфлікту незалежно від того, на чиїй вони стороні. Саме тому jus in bello повинне залишатися відділеним від jus ad bellum.
Щодо заборони війни
До кінця Першої світової війни використання збройних сил розцінювалося не як злочин, а як допустимий шлях вирішення конфліктів.
Статут Ліги Націй 1919 р. та Паризька угода (пакт Брайана-Келлога) 1928 р. були спрямовані на те, щоб поставити війну поза законом. Прийняття Статуту Організації Об'єднаних Націй у 1945 р. підтвердило цю тенденцію: «Всі члени ООН утримуються в своїх міжнародних зносинах від погроз силою або її застосування…». При цьому, Статут ООН закріплює право держав на індивідуальний чи колективний самозахист у відповідь на агресію іншої держави (чи групи держав). Також, Рада Безпеки ООН, діючи на підставі Розділу VII Статуту, може прийняти рішення щодо спільного використання збройних сил у відповідь на загрозу миру, порушення мирних відносин або акт агресії.
Міжнародне гуманітарне право (IHL) та «обов’язок захищати»
Глобальний центр по обовя’зку захищати був заснований у 2008 р.; він відіграє головну роль в розвитку і поширенні концепції «обов’язку захищати» (Responsibility to Protect, R2P), який визначається наступним чином:
«Обов’язок захищати - це принцип, який переслідує мету не допустити, щоб міжнародна спільнота знову залишилася безсилою перед лицем актів геноциду або інших грубих порушень прав людини. "R2P", як він звичайно скорочується, був прийнятий головами держав та урядів на Світовому саміті у 2005 р., який відбувся на засіданні Генеральної Асамблеї ООН. Цей принцип передбачає, по-перше, що держави зобов’язані захищати своїх громадян від масових злодіянь; по-друге, що міжнародна спільнота має сприяти їм у цьому; і, по-третє, якщо держава буде неспроможна виконати свій обов’язок, R2P належить розцінювати як урочисту обіцянку лідерів всіх країн захищати всіх чоловіків і жінок від масових злодіянь».
Концепція R2P значить, що якщо держава виявляється вочевидь нездатною виконати свій обов’язок захисту населення від чотирьох заздалегідь визначених злочинів – геноциду, військових злочинів, етнічних чисток та злочинів проти людства – міжнародна спільнота бере на себе обов’язок втрутитися і захистити людей, що опинилися під загрозою. Таке втручання може мати різні форми: дипломатія, гуманітарні заходи чи інші мирні шляхи; воно може також, як останній засіб, включати застосування сили, но лише з дозволу Ради Безпеки ООН. Хоча R2P інколи вважається «нормою, що народжується», наразі це не жорстке юридичне зобов’язання з боку міжнародної спільноти, а скоріше політичний інструмент.
МГП не містить подібної норми легалізації чи легітимізації застосування сили в міжнародних відносинах. Натомість, воно забороняє державам застосовувати силу в гуманітарних цілях. Легальність використання збройної сили в міжнародних відносинах закріплена виключно правом на війну, jus ad bellum. Потрібно зазначити, проте, що сутність R2P та зобов’язання дотримуватися норм МГП схожі в тому розумінні, що вони підкреслюють відповідальність міжнародної спільноти забезпечувати дотримання МГП та запобігати насильству в його сфері, зокрема, вчиненню військових чи інших міжнародних злочинів. Застосування сили в межах R2P також може розглядатися як одна з форм спільної діяльності, прямо встановленої ООН в статті 89 Протоколу №1 від 8 червня 1977 р, що є додатком до Женевської конвенції (Додатковий протокол №1), в якій зазначається, що «в ситуаціях суттєвого порушення Конвенції або цього Протоколу, Високі Договірні Сторони зобов’язуються діяти, спільно чи індивідуально, у співпраці з ООН та відповідно до Статуту ООН».
Міжнародний Комітет Червоного Хреста, відповідно до основного принципу нейтралітету, не відстоює, але й не підтримує військове втручання відповідно до R2P. Він не висловлює думки стосовно заходів, що вчиняються міжнародною спільнотою для забезпечення дотримання МГП. Це критично важливий момент: будь-яке застосування сили на підставі R2P та/або зобов’язання забезпечити дотримання норм МГП, повинно відповідати чинним зобов’язанням у сфері МГП і законодавству про права людини. Іншими словами, держави або міжнародні організації, що є учасниками збройних конфліктів, в рамках дій в межах R2P повинні завжди дотримуватися міжнародного гуманітарного права.
Джерело: https://www.icrc.org/en/document/what-are-jus-ad-bellum-and-jus-bello-0
Переклад з англ. М.Гуменюк
23.02.2017